Помста Медеї

 

 «Я не можу уявити собі краси, не пов’язаної з нещастям»

Шарль Бодлер

 

 

Через сірий туман вогкого від осіннього дощу вечора йшла з роботи в такому ж сірому пальті молода дівчина. Вона йшла неспішний кроком, дивлячись перед собою, слухаючи стукіт власних підборів по асфальту.

Не пройшла вона й десяти метрів, як один з перехожих зачудовано витріщився на неї. Дівчина лякливо натягнула капюшон на голову. Хоч почав накрапати маленький дощ, зробила вона те не через нього.

Дивлячись вже більше на асфальт, намагаючись не піднімати голови, вона помітила перед собою гарні чобітки, які відбивали чіткий дріб. Піднявши погляд трохи вище, дівчина помітила стрункі ноги і довге, закручене знизу у слухняні хвилі, волосся. Рухи незнайомки були плавними, виваженими, ніби вона ніколи в житті не поспішала, йшла вона виструнчена, ніби несла найцінніший скарб у житті. Дівчині у сірому плащі нестерпно захотілось доторкнутись до цих локонів, відчути наповнений осінню і житом їх запах, але найбільше – побачити обличчя незнайомки, напевно, таке ж прекрасне, як її волосся.

Хоч дівчині вже треба було звернути в інший бік, вона не змогла відійти від тієї ні на крок, тож слідувала далі.

Незнайомка спочатку говорила по телефону, тож не помічала свою супутницю, але після того, як вона закінчила розмову, відчула, що за нею слідкують. Це було видно з того, як вона пришвидшила крок.

Незнайомка кинула сполоханий погляд на дівчину в сірому, і та побачила її обличчя. Їй перехопило дихання – незнайомка була навіть більш прекрасна, ніж та собі її уявляла! Чудово! Дівчина відкрила сумку і, на ходу копирсаючись, почала щось шукати. Незнайомку це ще більше схвилювало. Її підбори почали вибивати нервовий дріб, ніби барабан для засудженого на ешафоті. Вона побачила поворот і шмигнула за ріг, але перед цим пролунав звук спалаху фотокамери.

Осліпнувши від нього, дівчина у сірому, завернула за ріг і відразу ж наштовхнулась на широкі груди якогось хлопця.

– Якісь проблеми? – прогримів він.

Від несподіваного зіткнення, капюшон зірвало з голови дівчини, і вона змогла побачити ту саму незнайомку, що виглядала з-за спини дебелого хлопця. Її обличчя, ніби намальоване французьким портретистом, було спотворено від подиву і відрази.

Дівчина у сірому швидко натягнула капюшон і, пробурмотівши щось на кшталт «пробачте», поспішила зникнути.

Тільки дійшовши до магазину квітів, вона змогла перевести дихання, бо всю дорогу боялась, що її наздожене хлопчина з кам’яними грудьми.

Вона неохоче зняла капюшон, причепурилась – поправила зачіску, витерла туш з-під очей, не дістаючи люстерка. Тоді вже вона переступила поріг магазину.

З букетів квітів до неї, мов мавка з лісу, вислизнула її подруга. Зобачивши в руках подруги фотокамеру, та замість привітання промовила:

– Катю, іноді мені здається, що ти дружиш зі мною тільки через те, що у мене є принтер.

– Неправда! У тебе ще дуже багато квітів, якими можна милуватись, не купуючи їх, – дівчина у сірому пальті штовхнула подругу ліктем у бік. – Проте ти же знаєш, що це не так?

 – Давай сюди вже свої фото, – та взяла з рук подруги картку пам’яті. – Знову переслідувала когось? Я не здивуюcь, що колись тебе візьмуть у відділ, як маніячку.

Враз Катя змінилась в обличчі.

– Олю, я не прошу тебе давати поради, що мені робити. Я просто прошу тебе роздрукувати фотографії. Якщо ні, я можу піти до когось іншого, – вона хотіла було забрати картку, але Оля її випередила:

– Ні. Я люблю твої знімки. В них щось є.

– Добре, – пом’якшившись, промовила Катя. – Сергій вже приходив?

Не встигла Оля промовити й слова, як двері магазину відкрились, і всередину зайшов парубок з телефоном у руках.

– Так, так, згодом зателефоную. У мене зустріч. Так, бувай, – почувся його голос. На ньому було довге чорне пальто і такі ж чорні до блиску начищені туфлі, з-під пахви стирчала папка з купою документів. Погляд був заклопотаний. Закінчивши розмову він звернувся до Каті:

– Нарешті!

– І тобі привіт, пундику! – сказала вона, горнучись до нього, на що він відсторонив її, процідивши на вухо:

– Я ж казав так не називати мене на людях.

До Олі ж він сказав:

– Ми якраз з Олею сперечались які обрати квіти: фіалки у горщечку або оті рози. Проте вирішили дочекатись тебе, адже краще тебе ніхто не знає твою маму.

– Однозначно ні. Мама давно замовляла фікус, – промовила вона швидко.

– Ну ось і порішали, – відрахувавши декілька купюр, він простягнув їх Олі. – Решти не треба. А мені – час.

– Як? Ти не підеш на день народження моєї мами? – Катя виглядала вражено.

– Час бігти. Вибачись за мене перед ріднею, – простягнувши кілька купюр тепер їй, додав. – Купи собі щось, окей?

Хлопець поцілував Катю у потилицю, і, навіть не дочекавшись заперечень, попрямував до дверей.

– Чудовий у тебе хлопець! – промовила Оля, коли двері зачинились.

– Не твоєї голови справа! – злість охопила дівчину. – Може, краще послідкуєш за квітами, щоб часом не звільнили за невиконання обов’язків?..

– Може, – кинула та. – Тому я думаю, краще тобі не відволікати мене і піти звідси куди подалі.

– З радістю!

Грюкнувши дверми, Катя потягнула горщик з фікусом додому.

Відійшовши на кілька метрів від Олиного магазину, вона почула, як вібрує її телефон. Напевно, то мама хотіла ще раз нагадати, що треба докупити на святковий стіл.

Катя поставила на землю фікус, вставши перед вітриною магазину з квітами, щоб дістати телефон з сумки.

Виявилось, що і справді то дзвонила мати. Дівчина почала вислухувати настанови щодо того, який сир треба купити. Пропускаючи слова повз вуха, мимоволі Катя кинула погляд на своє відображення у вітрині і скривилась від огиди – на неї дивилась дівчина з великою родимою плямою на всю ліву щоку. Як їй хотілось втекти від цього образу, не бачити його! Але дівчина з вітрини все дивилась суровим поглядом на неї, ніби кажучи: «Від цього не втечеш»…

 

– Ну ось, це вже остання, – несучи стопку брудного посуду, Катя заходила до кухні. Мати у фартусі якраз витирала тарілки з попередньої.

Свято видалось чудовим. Тісне коло найближчих подруг і родичів залишились в захваті від вечора, вихвалюючи талант матері у приготуванні різних страв. Однак всіх неабияк засмутила відсутність хлопця Каті, про якого вони так багато чули і котрого так давно хотіли побачити. Катя зробила над собою зусилля, щоб не кинути щось різке у відповідь допитливій рідні.

 Мати, замислившись про своє, не помітила доньку. Жінка до скрипу натирала рушником тарілку.

– Гадаю, вона вже суха. Мам, ти про що там задумалась? – промовила Катя.

– Та так…

– Тобі не сподобався сир, який я купила? Я ж тобі казала – «Російського» не було…

– Ні, я не про те, – мати ховала погляд. – Краще тобі не знати. А то знову скажеш, що мати втручається в твоє особисте життя.

– Це ти про що?

– Та про твого Сергія.

Дівчина звела брови догори.

– Не думаю, що варто судити людину через те, що купа справ завадила їй бути сьогодні, – вона намагалась випередити слова матері.

–  Ні, я не про те.

– Ну і що ж ти вже надумала? – Катя приготувалась до захисту. Щоразу, коли мати виказувала свої думки щодо життя доньки, все закінчувалось сваркою.

– Не пара тобі твій Сергій, – стишивши голос, сказала жінка. – Я тобі це раніше казала. Краще тобі звернути свою увагу на того хлопчину з роботи. Він, здається, простіше буде.

– По-перше, мамо, ти ніколи цього хлопчину не бачила. Як ти можеш, знати, який він? – Катя вирвала з рук жінки тарілку і рушник. – По-друге, я для себе вже вирішила, що ніколи не буду з ним зустрічатись. Це крапка.

– Знову ти показуєш свою пиху! – мати заломила руки. – От чому ти в мене така вродилась? Коли ти кидала ПТУ, я що тобі казала? Це до добра не приведе.

– Мамо! – Катя з силою поставила тарілку на стіл, від чого вона ледь не тріснула. – А при чому тут ПТУ? До чого тут воно?

– До того, що через гордість ти можеш зовсім занапастити своє життя! – бідкалась мати.

– Як я його зроблю краще, коли я оберу хлопця з моєї роботи замість Сергія? От скажи мені!

Мати завагалась.

– Тому що твій Сергій тобі не пара.

– Чому? – Катя не вгавала.

– Тому що дівчата, як ти, ніколи не виходять за таких, як Сергій. Я не знаю жодної такої подружньої пари. Він тобою награється і викине. Я що не знаю?

«Знову! Всі навколо змовились, чи що?!»

Катя процідила скрізь зуби.

– А що ж мені такій робити? Зустрічатись з якимсь непотребом, якщо у мене така вада на обличчі? А може, я хочу жити, як всі, нормально, забути хоч не на довго, що я не така, у дівчини навернулись сльози на очі. – Ти ж моя мати! Чому ти не можеш мене підтримувати, як всі нормальні матері, а не тикати щоразу в мої недоліки, як собаку у її гівно? – гарячі сльози пекли Каті очі.

– Дівчинко моя, я ж хочу тобі добра! – жінка картала себе за сказане.

– Обійдусь без такої помочі, – прошипіла дівчина і, кинувши рушник на підлогу, вийшла з кухні.

Вечір був зіпсований для Каті. Не варто було себе обдурювати і раніше– все пішло не так ще тоді, коли тітка спитала Катю: «Ну і де ж цей славнозвісний Сергій?»

 

 

– Дивна ти! – замість привітання Оля промовила подрузі, коли вони зустрілись через пару днів. – І фотографії твої – дивні.

Дівчата стояли біля входу до центрального офісу банку, де працювала Катя. Вони помирились відразу ж після дня народження її матері. Дівчині нестерпно хотілось поговорити з кимось, але Сергія часто не було вдома, як завжди, працював допізна, а крім Олі, у Каті більше не було подруг.

Оля дістала фотокартку з сумки і вручила подрузі. На ній було зображено дівчину, яка вже збиралась завернути за ріг, тому було видно тільки її спину і біляве волосся, що шлейфом розвівалось за нею у повітрі.

– Чудово! – Катя із захопленням дивилась на фотокартку. – Те, що треба!

Подруга лиш знизала плечима, не розуміючи тонкої ідеї майстра.

– Я ненадовго, тільки забігла віддати фотокартку і запитати дещо, – вона зробила паузу і очі її заблищали вогником. – Як тобі квіти?

Катя спантеличено подивилась на неї:

– Які?

– Ну Сергієві! Він же купив… О! – вона піджала губи. – Так він ще не подарував їх тобі? От я дурна, весь сюрприз зіпсувала!

– Квіти? Мені? – дівчина засвітилась від щастя. – Звідки ..? Він їх купив у тебе?

– Ні, не зовсім. Це було вчора ввечері. Ну ти знаєш, до півночі працюють тільки два магазини – мій та Юлькін. Так ось, відпустила я чергового закоханого чоловіка з букетом і вийшла на вулицю. А тут бачу – іде твій Сергій з трояндами. Ну я його покликала, але він наче не помітив мене, швидко застрибнув у машину і поїхав. Ну я подумала, напевно, не почув, так поспішав до своєї коханої.

Катя від захвату навіть прикрила рот рукою. У своїй уяві вона вже тримала в руках той букет і ледь не чула їх запах.

– Я ж вирішила перевірити себе, чи не обізналась я, – продовжувала подруга. – Заходжу тут же до Юльки. А вона каже: правда, хлопець приходив, щоб обрати квіти, казав, що його дівчина полюбляє рожеві троянди. Так що, чекай, подруго, замовлення. Пробач, що зіпсувала несподіванку. Але ж ти зроби вигляд, що здивована, добре?

Катя стояла, наче і не чула подругу.

Рожеві троянди? Вона ніколи не казала Сергію, що полюбляє саме такі. Та і можливості не було, Сергій ще ні разу не дарував їй квітів, то водив в ресторани, то купляв парфуми, але квіти – ніколи.

Катя змусила себе не звертати уваги на цю дрібницю, даючи скидку на те, що хлопець просто щось переплутав і, ще трохи потеревенивши з подругою, пішла до офісу.

Весь день на роботі пройшов в очікуванні кінця зміни, коли можна буде прийти додому і побачити букет тих рожевих троянд.

Але вдома вона ніде не знайшла квітів. Це її здивувало, але знову вона заспокоїла себе тим, що хлопець хотів їй подарувати їх особисто. Тому повечерявши, дівчина стала чекати на прихід свого коханого, але не помітила, як стомлена, заснула перед увімкненим телевізором.

Прокинулась вона тільки тоді, коли важке тіло її хлопця впало біля неї на ліжко і відразу ж захропіло. Сон як рукою зняло – квіти були призначені не їй!

 

Прийшовши наступного ранку на роботу, сонною та знервованою, Катя ще більше ствердилась у думці, що Сергій зраджував їй з іншою.

Не спавши всю ніч, дівчина все думала, кому могли б бути призначені квіти, чи не могла бути це якась помилка? Вона не могла повірити в те, що коханий так підло зраджував за її спиною. Чому він зізнався відразу ж, як закохався в іншу? Чому продовжує вдавати, що її любить?

Її думки постійно переривали дзвінки, під час яких їй потрібно було відкласти всі свої почуття, зачинити наглухо душу і, увімкнувши цинізм, вибивати гроші, як казали у них в офісі.

Під час чергового дзвінка її з’єднали з хлопцем, що почав власний бізнес, і, не розрахувавши витрат, прогорів. Він взяв велику позику, що перевищувала у кілька раз його заробіток, і тепер не міг виплатити борг.

На початку розмови він був стримано ввічливим, але трохи згодом перейшов на крик. Було видно, що у хлопця накипіло, йому просто треба було випустити цей потік лайки та ненависті з себе, але дівчині було достатньо своєї люті, тому, вимкнувши звук, вона поринула у думки.

А ще недавно так само вони розмовляли з Сергієм, з новачком у ресторанному бізнесі, який вклав гроші у маленьке кафе свого друга, що, як виявилось потім, не відбило всіх витрат. Він був у відчаї, відчував себе загнаним у кут, тому за першої їхньої розмови дівчина пожаліла його і підтримала більше, ніж того вимагала офіційна ввічливість. Його голос здавався їй таким знайомим, таким близьким, що їй важко було сказати «до побачення». Вона дала йому додатковий тиждень на виплату боргу, неабиякий привілей , що не входив в правила їхнього банку. Але Катя чомусь йому повірила. Невдовзі назначений строк почав збігати, а дівчині все ще не приходило повідомлення про сплачення боргу. Катя вирішила зателефонувати сама.

– Це ви! – замість очікуваного роздратування почула вона у слухавці. – Катерино, чесно кажучи, не знаю, як і казати, але ви мене просто врятували!

– Несподівано! Такого мені ще ніколи не казали!

– Ні, справді! Дякую, що продовжили строк виплати боргу. Мені просто був потрібен час, і ви його мені дали.

– Що сталось? Ви сплатили борг? Мені не надходило ніяких повідомлень про це.

–Так, я виплатив борг! Один знайомий знайомих, досить солідний чоловік, сказав, що хоче вкластись у наш заклад і зробити деякі правки в меню і дизайн. Кафе чудом було врятоване! Він оплатив всі мої борги і став моїм колегою. Тож, я вже сплатив всі гроші інтернетом. Це погано, що вам не прийшло повідомлення?

– Ні, все нормально. Коли платять через інтернет, повідомлення надходить не відразу. Я рада за вас. Дуже! Неймовірно, що вам так пощастило, – Катя справді щиро раділа за нього, але, згадавши про свої обов’язки, додала:

– Ну тоді бувайте. Маю надію, що ніколи більше нам не доведеться почутись, адже зараз у вас нема потреби у кредиті.

– Але… я не можу не віддячити вам за своє врятування. Не відмовляйтесь будь ласка, зустріньтесь зі мною сьогодні. Я вас запрошую сьогодні на вечерю. Це найменше, що я можу для вас зробити.

– Але ж я нічого …

– Ні, я наполягаю. Чи ви не вільна? І ваш хлопець буде ревнувати?

– Ні, не буде, бо його немає, – сором’язливо промовила Катя.

– Тоді я не приймаю відмов! Сьогодні в кафе «Акварель» о восьмій! Я пригощаю! – сказав, як відрізав, і Катя здалась. 

За цим слідувала зустріч з галантним кавалером, смачна вечеря у ресторані, гарна легка музика і чудовий вид з вікна на річку та Лівий берег міста. Все було на вищому рівні, але у Каті з голови все не йшов вираз обличчя хлопця, коли він вперше її побачив – її та її родиму пляму, за яку її дражнили все дитинство, школу і ПТУ, через яку вона ніколи по-справжньому не цілувалась і не кохала. Вона так шарілась, так соромилась її, намагалась затулити її рукою. Однак хлопець, на великий її подив, нічим не видавав, що його хоч скілечки це хвилювало. Тому вперше того вечора вона відчула себе жінкою. Вільною і щасливою жінкою, якою ніколи не була. Відчула, що може бути тією, яку люблять і цінують не тільки за зовнішність.

Далі – зустрічі вечорами, цікаві розмови про книги і фільми, теплі обійми і кава після роботи. Кохання Сергія зробило її впевненою у собі, надало сили духу. Тому, коли в офісі з неї починали глузувати, вона згадувала, що на світі є людина, якій байдуже, як вона виглядає, кохання якої не залежить від зовнішності. Тепер вона усвідомлювала, що не з нею щось не так, а з іншими, тими, що над нею сміються, і відповідала їм досить гостро.

Сергій був всім у її житті, але з часом кохання почало потроху згасати. Його полум’я почали притлумлювати побутові проблеми і часта відсутність коханого по справам у кафе. Поволі її впевненість починала стиратись, а на її місце повертались ті страх перед світом і ненависть до всіх людей, які були краще неї, які були гарнішими за неї, які могли вийти на вулицю з гордо піднятою головою і, не сутулячись, йти по вулицях, несучи свою красу у світ, що вона ніколи не могла зробити.

Катя страшенно заздрила мало не кожному. Вишукувала в натовпі гарненьку дівчину і слідкувала за нею, уявляла, ніби стала нею, ніби це її тіло, ніби тепер їй нічого боятись. Вона відчувала себе вільною від своєї вади. На згадку, вона робила фотокартки. Це було її, так званим, хобі. Роздрукувавши фотографії, вона вішала їх на стіну, носила деякі з собою, і коли їй ставало погано, те відчуття відрази до всіх людей і до власного відображення у дзеркалі поверталось, дівчина дивилась на них, відчуваючи полегшення.

Та більш за все розради Каті дарувало споглядання квітів. Вона часто навідувалась до Олі і, поки та тріщала про якусь нісенітницю, Катя любувалась квітами. Насправді ж дівчина недолюблювала Олю: вона була гарнішою за Катю, чоловіки кидали зацікавлені погляди в її сторону, але в їх очах не читалось тієї огиди, з якою вони дивились на Катю, в них вона бачила захоплення і бажання. Вона ніколи не читала цього у погляді Сергія.

– Катю, ти де вітаєш? – сказав їй хлопець, що тим часом підійшов до неї. Відірвана від своїх думок, дівчина кинула роздратований погляд на нього:

– Чого тобі? Не бачиш, я працюю!

– Якраз стосовно роботи – я хотів повідомити, що твій клієнт зірвався. Він кинув слухавку.

– Що? – дівчина миттю увімкнула звук, але у слухавці була тиша.

– Чорт! – стукнула вона по клавіатурі.

– Ти знаєш, що за це тобі буде штраф? Навіщо ти так надовго його вимкнула?

– Слухай, відвали! – дівчина зняла з себе навушники і пішла геть. З цим хлопцем у неї розмова завжди була короткою.

Після цього весь день пройшов нервово: кожний черговий клієнт Катю виводив з  себе, дівчина постійно дратувалась, відповідала різко і не досить ввічливо, і коли, після зміни, вона знову зустрілась з тим хлопцем, не мала ніякого бажання вибачатись чи ставати доброзичливішою з ним.

Це був Коля з відділу прослушки, а точніше – перевірки розмов з клієнтами. Спочатку, коли Катя прийшла до банку, вони з цим хлопцем дуже часто спілкувались: Коля був єдиною людиною з усього банку, яку Катя не ненавиділа. У хлопця все обличчя було спотворено прищами, тому, спілкуючись з ним, вона не відчувала, що він в чомусь перевершує її. Вони, ніби були нарівні, і саме тому тільки з ним їй було комфортно, до того моменту, як він почав залицятися до неї. Катя відразу ж усвідомила, що в ні в якому разі, не буде зустрічатись з Колею, тому звела до мінімуму час їхнього контактування.

– Ти знову мене уникаєш? – звернувся хлопець до неї, коли вони зустрілись у холі головного входу.

– Невже ти нарешті це помітив? – сказала Катя, не збавляючи швидкості.

– Знаєш, я помітив тільки те, що ти весь день була в поганому гуморі. Тому щоб підняти тобі настрій, я взяв на себе сміливість і замовив столик на нас двох у чудовому кафе на сьогоднішній вечір. Я знаю, що дівчатам легше боротись з поганим настроєм за допомогою смачної їжі, тому це я тобі організую сьогодні.

Катя зупинилась і подивилась на хлопця холодним поглядом.

– Ну коли ж ти заспокоїшся? Тебе зовсім не хвилює той факт, що у мене є хлопець?

– Але чомусь ти йдеш на зупинку, а не стрибаєш у автівку свого хлопця, – Коля галантно відчинив перед нею двері.

– Він зайнятий, у нього купа справ, – Катя видавила з себе.

– Ти нещасна, а коли дівчина сумує, у багатьох випадках винен в цьому саме її хлопець, – Коля поправив шарф, який злетів з плечей дівчини від пориву вітру. – Зі мною ти ніколи не була б нещасливою.

Повз них пройшло дві дівчини з відділу Каті, з неприхованою посмішкою дивлячись на них. Дівчина спалахнула від сорому:

– Коля, ну чому ти такий! Я ж казала тобі, у нас нічого не буде…

– Коли дівчина говорить «ні», у багатьох випадках це означає «так», – Коля не вгавав.

– Ти, я бачу, начитався довідкової літератури для пікаперів. Якщо я говорю «ні», це означає «ні».

Очі хлопця зблиснули.

– А тепер?

До них підійшов хлопець, на голові у якого була кепка з надписом «Доставка квітів». У його руках був букет червоних троянд. Коля очима вказав йому на Катю.

– Катерина Золотаренко? – звернувся він до дівчини.

– Так, – промовила вона, не приховуючи здивування у голосі.

– Це – вам, – хлопець протягнув їй квіти.

Катя з повними захвату очима взяла букет і, не відриваючи погляду від квітів, пробурмотіла «спасибі».

«Подарували квіти! Вперше! І які ж вони прекрасні!»

Спочатку Катя неймовірно зраділа: ці квіти від Сергія! Дівчата щось наплутали. Сергій купив не рожеві троянди, а червоні. Це від нього! Він її любить, у нього немає коханки! Все це страшенна помилка!

Але потім, коли вона відчула на своїй талії руки Колі, радість її почала танути.

– Ти найкраща дівчина, яку я тільки знав, – шепотів їй Коля, лоскочучи гарячим подихом їй шию. – Я відразу ж закохався в тебе за першої нашої зустрічі. Ти така гарна, така добра дівчина! Ти гідна найкращого! Я тобі все подарую, тільки будь зі мною! – хлопець вткнувся носом у її волосся, і тому не бачив сліз, якими наповнились очі дівчини.

Стримуючи себе, вона відсторонилась від хлопця, який слідкував за нею покірним поглядом.

– Добре, – видавила з себе. – Я піду з тобою!

Коля зрадів, мов школяр, і, напевно б, підскочив на місці, якщо б не був в людному місці. Взявши Катину руку, хлопець поклав її на свій лікоть, і вони пішли до його автомобіля.

Коли вони всілись за замовлений Колею столик у досить непоганому кафе, юнак попросив, щоб принесли вазу для квітів. Поставивши вазу біля Каті, офіціантка сказала, що прийде через 10 хвилин, коли вони зроблять вибір.

– Ти сьогодні чарівна! – сказав Коля, змусивши її зашарітись, бо вона не могла пригадати, коли востаннє їй казали такі слова.

Коля пустив у хід всі свої сили: весь вечір хлопець засипав Катю компліментами, розповідав найсмішніші жарти, турбувався, чи добре їй, чи потрібно ще долити вина. Однак Катя, мов лялька, тільки кліпала віями, відповідала короткими «так», «ні», «можливо» і видавлювала з себе усмішку у відповідь на його анекдоти. Хоч тілом вона знаходилась у цьому кафе, сидячи на стільці напроти хлопця, який жадав її більш, ніж шукачі скарбів бажали знайти філософський камінь, думками була далеко, в кімнаті, де можливо був Сергій, де була і вона, його коханка. Катя уявляла, як хлопець ніжно пестив волосся дівчини, поки та посміхалась спокусливою усмішкою, опустивши свій носик у бутон рожевої троянди.

– Катю, ти мене чуєш? Ти ще хочеш морозива? – хлопець доторкнувся до руки дівчини, щоб вернути її до реальності. Але від несподіванки Катя відсахнулась, зачепивши вазу з квітами, від чого та полетіла на підлогу.

– Дивись, що ти наробив! – вибухнула вона.

Офіціантка миттю підбігла до їхнього столика, почала витирати воду. Ваза, на щастя, вціліла, але вилилось багато води. Коля кинувся допомагати.

Катя нервово дивилась на них, та більш за все її хвилювали погляди присутніх, які привернула метушня з квітами. Тепер пишний букет не загороджував виду на зал кафе, і дівчина змогла вільно оглядіти всіх присутніх. Однак вона помітила, що більшість поглядів було спрямовано не на вазу, а на неї. Присутні з цікавістю розглядали її родиму пляму, шепотілись, вказували на неї поглядами своїм сусідам по столику.

В додаток Катя схопила на собі погляд однієї дівчини, і та присоромлено сховала очі. Катя за своєю звичкою шукати найгарнішу дівчину у натовпі відразу ж зацікавилась нею, бо та була напрочуд привабливою.

Це була гарна ефектна дівчина з бездоганним вечірнім макіяжем, стильно укладеною зачіскою і голівудською білосніжною посмішкою. Вона виглядала ідеально, і Каті здалось, що вона зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Подумки вона пожалкувала, що з нею не було її фотокамери, але потім звернула увагу на двох хлопців, що сиділи з кралею, і заспокоїла себе тим, що вони все одно б завадили їй зробити ідеальне фото.

Катя бігло оглянула хлопців, що сиділи спинами до неї, вже відвела погляд, аж ось у неї щось йокнуло у грудях. Вона не могла розібрати, що саме змусило її нервувати. Може, це була та краля? А, може, її краса, що у Каті ніколи не було?

Втупивши очі в тарілку, дівчина намагалась опанувати себе. Вона прислухалась до своєї душі – в ній панував хаос, ніби вирувало грозове небо, збираючи хмари. Це не була заздрість, навіть не лють, що так часто спалювали її душу дотла. Це було ледь вловиме відчуття тривоги. Катя метнула гостру стрілу свого погляду на супутників дівчини і не змогла відвести очей. Він!

– Катю, сонце, отже, тобі принести ще морозива? – владнавши халепу з квітами, всідаючись напроти дівчини, спитав Коля.

– Ні! – зненацька вибухнула вона і та хмара всередині неї заклекотіла і вдарила блискавкою. – Ні! Не хочу ні морозива, ні будь-чого, що можеш дати мені ти! – дівчина вскочила зі свого місця і вийшла з кафе.

Всіх присутніх здивувала поведінка дівчини і вони з цікавістю простежили за нею до двері, окрім одного хлопця, який був надто захоплений розмовою зі своєю співрозмовницею, яка так була схожа на дівчину з обкладинки журналу.

 

Прийшовши додому, вона відразу ж зачинилась у ванній, увімкнула на повну крани і, сівши на кахель перед ванною, просиділа настільки довго, наскільки вистачило сліз.

Коли сльози закінчились, Катя почула брязкіт ключів у замку – у скронях шалено затіпало, ніби тими ключами копирсались в її серці. Далі вона почула, що Сергій роздягнувся і всівся у своє крісло. Задзвенів його телефон. У дівчини йокнуло всередині – це повинна була бути та піранія з білими зубками. Катя прочинила трохи двері з ванної і почула голос свого хлопця.

– Так, вона зараз у ванній. Можемо, поговорити, – промовив Сергій. – Ну як тобі вечір? Як Віола? – він замовчав, слухаючи співрозмовника.

– Друзяко, не смійся… Ну постривай… Ні, свою я ще не кинув. Ти не знаєш чому?– хлопець засміявся. – Ну ти смішний. Ти кажеш: з потворами нема чого зустрічатись, бо молодий і дурний. А ось подорослішаєш, зрозумієш мене.

Дивись, поясню все дотепно – наприклад, у мене є будинок з маленьким клаптиком землі. Я хочу туди щось посадити. Спочатку я туди насаджую багато квітів, щоб ті милували мій погляд. Це – Віола, ефектна дівчина зі спокусливими формами і непоганим язичком. Але вона як перукарка, ні про що інше, крім зовнішності, не може говорити, квіти – гарні, чудово пахнуть, але що ж з того? Тоді я саджаю яблуню, неприємну на вигляд, але сильну і родючу, яка дає мені багатий врожай яблук, з яких я закриваю варення на зиму, щоб додати до чаю, коли хворий. Це – Катя, дівчина неприємної зовнішності, але та, що без балачок, зробить для тебе все і більше, влаштує тобі комфортне життя, не вимагаючи нічого у відповідь, бо ти чемно з нею поводишся і робиш вигляд, що не помічаєш її вад.  Бідна дівчина за це буде готова продати рідну матір! Є жінки для душі, а є – для тіла. Так ось, Катя – дівчина з останньої категорії. І ти думаєш, я прогадав? На мою думку – аніскілечки! Сечеш тепер у чому справа? А ти «кидай її, кидай»…

Катя стояла, ніби блискавкою влучена. Вона кулею полетіла до шафи, взяла пальто, шарф, натягнула чобітки і кинулась геть з квартири.

 

Свій робочий день Оля почала як завжди: відчинивши о восьмій свій магазинчик, дівчина обійшла свою маленьку оранжерею, полила всі квіти, що рости у горщиках, поміняла воду тим, які стояли у горщечках, відчинила двері на провітрювання. Дівчина вся поринула у роботу. Тому коли двері відчинились, вона злякалась від несподіванки.

На порозі стояла Катя. Пальто її було розстібнуте, волосся сплутане, а очі нервово бігали із сторони в сторону.

– Привіт, – сказала вона, навіть не дивлячись на подругу.

– Ого, Катю, ти мене налякала! Ти що сьогодні вихідна? – вона уважно дивилась на подругу, намагаючись зловити її погляд, але вона уникала його, дивлячись кудись у квіти, ніби шукаючись чогось.

– Типу того. Я прийшла знову щодо фото. Дуже важливе фото.

– Слухай, ти якась не така. Що з тобою?

Катя пройшлась рукою по волоссю і Оля побачила, як пальці її злегка тремтять.

– Маєш рацію, не така. Я пофарбувала волосся! – сказала вона, і її губи торкнула самовдоволена посмішка, яка миттю зникла. – Подобається?

– Так! Тобі личить. А я думаю, що в тобі не те. Слухай, ти пробачай, але до того, як ти зайшла, я тут була зайнята, тому почекай трохи, поки я прикінчу одну справу? – Оля відвернулась від неї і знову припала до квітів.

Катя побіліла, мов стіна, і вперше поглянула на подругу. Вона дивилась широко розкритими очима не кліпаючи:

– Прикінчиш?

– Так. Бачиш, я тут знайшла зів’ялі квіти. Треба їх викинути. Зів’ялі квіти вже ніхто не купить, – приказувала Оля, порпаючись у вазоні. – Вік квітів – короткий. Шкода, не дочекались свого клієнта, адже були такі гарні!

– Зів’ялі квіти нікому не потрібні, – мов луна, повторила за нею Катя, і на її губах заграла якась дурна посмішка. – Такі квіти нікому не будуть потрібні. Нікому! Нікому! – Катя засміялась розкотисто, від чого у Олі всередині застигала кров.

– Що з тобою, Катю? – злякано спитала вона. – З тобою все в порядку? Катю?! – але дівчина не переставала сміятись.

Оля перелякалась на не жарт, підійшла до подруги і почала її торсати за плечі, намагаюсь привести до тями, але та відштовхнула її, та так сильно, що Оля впала на землю, перекинувши вазони з квітами. Тим часом Катя встигла вибігти з магазину.

Розхристана з безумним поглядом вона вернулась додому лише опівночі, заставши Сергія, одного у темній залі. Він сидів у кріслі, обхопивши голову руками.

– Доброго вечора, любий!

Хлопець навіть не підняв голови на її слова.

– Любий, як день? – спитала Катя, підвищивши тон. Сергій стрепенувся і подивився на дівчину.

– Що ти спитала? – промовив він не своїм голосом.

На губах дівчини знов заграла посмішка.

– Я питаю, як день пройшов?

– Погано. Не бачиш? 

Її посмішка стала ще ширшою.  

– А ти сьогодні кудись повинен йти?

– Ні.

–  Добре, – сказала вона вголос, а до себе додала: – Вже «ні».

Вона зайшла до спальні і причинила двері, залишивши маленьку щілку. Дівчина сіла за стіл, і вперше за останній час, подивилась на себе у люстерко, яке стояло тут. Посмішка не сходила з її обличчя. На неї дивилась дівчина з великою родимою плямою на всю ліву щоку, але вперше ця пляма не видавалась огидною. Катя подивилась на свої голубі очі, пройшлась рукою по волоссю, поправила локон і відчула, що ніколи ще не була так задоволена своєю зовнішністю. Вона посміхнулась своєму віддзеркаленню.

– Був би ти трохи уважнішим, то помітив, що я пофарбувалась, – промовила вона, оглядаючи себе. – Цікавився б ти мною хоч крихітку більше, відчув би, що від мене пахне тютюном. Але тобі байдуже! Все байдуже! – вона вдарила по столу, від чого маленький пакетик і шприц підстрибнули.

Катя згребла їх зі столу, притуливши до грудей, ніби хтось міг відібрати їх у неї, і враз почула голос Сергія. Не випускаючи їх з рук, вона тихенько підійшла до дверей.

– Так… друзяко, я тобі телефонував, щоб ти мені допоміг, але вже – нічого, – почула вона пригнічений голос.

– Я телефонував тобі, щоб ти мені допоміг з труною. Ні… ні, ніхто з рідних. Це – Віола. Вона померла… сьогодні…. Я сам в шоці! Вчора була такою ж, як завжди! Як кажусь, цвіла і пахла. А сьогодні… Не можу зрозуміти... Лікарі кажуть, що вона вмерла від передозування нікотином. Але яка там доза в тих тоненьких дамських цигарках, ну скажи мені?! Я не вірю… не вірю…

Катя зачинила двері і помітила, що тримає дещо у руках. На старому потріпаному пакетику, який так важко їй дістався з рук одного пенсіонера, було написано «Зроблено в СРСР. Ядохімікат від довгоносиків, тлі та інших паразитів».

«Викинути, викинути», – шепотіла вона собі, заховуючи ці речі подалі у свою сумку. Несподівано з неї  випала фотографія. Катя оціпеніла. Оглядівшись по сторонам, вона взяла її до рук. Її погляд відразу пом’якшав, і вона почала з любов’ю оглядати кожну деталь на фотокартці.

– Це зайве! – промовила вона зненацька і, взявши ножиці, обрізала дещо.

Порившись у столі, Катя знайшла скотч. Відірвавши кілька стрічок, вона приклеїла фотографію на стіну і тоді вже вдоволено посміхнулась.

На стіні висіла фотокартка, на якій був зображений пишний букет рожевих троянд. Все було ідеально, і, прийшовши в гості, якась дівчина замилувалась би зображенням, не відразу помітивши, що букет стоїть не у вазі, а його тримають пальці з довершеним манікюром.

Глянувши на цю фотографію з гордістю майстра, Катя прошепотіла, ніби заклинання:

– Вік квітів – короткий. Зів’ялі квіти треба викидати. Вони нікому не потрібні. Я позбулась їх для тебе.

Вона взяла до рук шматочки фотокартки, які щойно відрізала, і зібгала у кульку обличчя гарної, ефектної дівчини з бездоганним макіяжем і стильно укладеною зачіскою.

 

– Не хочете сигаретку?

Дві дівчини – одна в сірому пальті з щойно пофарбованим волоссям і друга у кожанці, коротенькій спідничці з букетом рожевих троянд – стояли біля салону краси.

– Що ж, не зможу відмовитись, – відповіла дівчина, беручи простягнуту їй тоненьку сигаретку і закладаючи між пальцями з бездоганним манікюром.

Тієї ж митті у руках її супутниці з’явилась запальничка, вона швидко піднесла її до сигарети. Така швидкість здивувала першу, але вона пропустила це повз увагу, і затягнулась димом. З першим ковтком диму вона відчула неймовірне полегшення: сьогодні був важкий день, його закінчено, і тепер вона може йти додому. Вона нарешті вільна.

Інша підпалила й собі сигаретку, але відразу ж зайшлась кашлем.

– Ви так гарно мене пофарбували. Хоч якось я зможу вам віддячити? – промовила вона, вгамувавши кашель.

– Облиште, я просто робила свою справу, – випустивши дим, сказала дівчина з букетом.

– Ви – майстриня своєї справи! Цього не треба соромитись!

– Що ж, тоді приходьте ще. Ось моя візитівка, – дівчина з трояндами простягнула іншій маленького папірця.

– Неодмінно прийду! – сказала та. Поки вона ховала його в кишеню, дівчина у кожанці скористалась нагодою і пригорнула до себе квіти, вдихаючи їхній п’янкий аромат.  

– Які прекрасні у вас квіти! – помітила дівчина у сірому пальті з блиском в очах. – Таких я ще не бачила!

– І правда чудові. Це мені мій хлопець подарував. Вони були такі гарні, але зараз вже починають в’янути. Бачте, на роботі нікому за ними доглянути, купа справ. Понесу їх додому, може, вдасться їх оживити.

– А можна я вас сфотографую? – спитала перша. – Напевно, я таких квітів вже й не побачу.

– Добре. Це дивно, але як хочете, – дівчина сильно затягнулась, щоб закінчити сигарету, і викинула її у смітник. Поправивши зачіску, вона усміхнулась голівудською посмішкою, позуючи перед камерою. Почувся спалах.

– Чудово! Вельми дякую, – сказала перша з якимось дивним захватом в очах. – Ну тоді бувайте. На все добре! – сказала вона і пішла геть, відстукуючи підборами по асфальту дріб останніх звуків пісні свого страждання.

 

Цей звук настільки сподобався їй самій, що мимоволі вона згадала ту дівчину з білявим волоссям. Цей дріб так нагадував стукіт її підборів! Виструнчившись, гордо піднявши підборіддя, неначе на голові у неї була корона колхідської принцеси, дівчина у сірому пальті закрокувала вперед, не помічаючи перехожого хлопця, що проводжав її захопленим поглядом. Він так прагнув побачити її обличчя, але бачив тільки її спину і викинутий маленький папірець схожий на визітівку.